Формування собівартості

Дата публікації

16 Тра 2023

Процес калькулювання собівартості

Перелік та склад статей калькулювання виробничої собівартості продукції підприємства встановлюють самостійно (п. 11 НП(С)БО 16 «Витрати»). Перелік статей і склад витрат, зазвичай, визначають у наказі про облікову політику підприємства, враховуючи при цьому основні складові собівартості:

прямі матеріальні витрати;
прямі витрати на оплату праці;
інші прямі витрати (відрахування на соціальні заходи, плата за оренду земельних і майнових паїв, амортизація, втрати від браку);
змінні загальновиробничі та постійні розподілені загальновиробничі витрати.

У Методичних рекомендаціях щодо облікової політики підприємства, затверджених наказом Мінфіну України від 27.06.2013 р. № 635 (далі – Методрекомендації № 635), знаходимо положення щодо включення до наказу про облікову політику певних даних по калькулюванню собівартості. З огляду на них, елементами облікової політики можуть бути, наприклад, такі:

Перелік і склад статей калькулювання виробничої собівартості продукції (робіт, послуг):

витрати, пов’язані з виробництвом продукції (робіт, послуг), групуються за статтями калькуляції, номенклатура яких може включати:

сировину та матеріали;
купівельні напівфабрикати та комплектуючі вироби, роботи і послуги виробничого характеру сторонніх підприємств та організацій;
паливо й енергію на технологічні цілі;
зворотні відходи (вираховуються);
основну заробітну плату;
додаткову заробітну плату;
відрахування на загальнообов’язкове державне соціальне страхування;
витрати на утримання та експлуатацію устаткування;
втрати від браку;
інші прямі витрати;
змінні загальновиробничі та постійні розподілені загальновиробничі витрати.

2. Перелік і склад змінних і постійних загальновиробничих витрат, бази їх розподілу:

приблизний перелік змінних і постійних загальновиробничих витрат наведено в п. 16 НП(С)БО 16, але ніхто і ніщо не забороняю змінювати його з урахуванням специфіки виробництва. Як база розподілу можна застосовувати:

години праці;
зарплату;
обсяг діяльності;
прямі витрати тощо.

Зауважимо, що на законодавчому рівні не встановлено терміни «калькулювання» або «калькуляція», але за своєю суттю калькулювання – це способи визначення собівартості одиниці виробленої продукції, наданих послуг або виконаних робіт. Мовиться про розрахунок вартості відповідного об’єкта у розрізі статей витрат і, зазвичай, об’єкт обліку витрат і об’єкт калькулювання собівартості збігаються.

Об’єкт витрат – це продукція, роботи, послуги або вид діяльності підприємства, які потребують визначення пов’язаних з їх виробництвом (виконанням) витрат (п. 4 НП(С)БО 16). Об’єкт калькулювання може відрізнятися від об’єкта витрат кількісним вимірюванням (одиницею обліку): це може бути окремий виріб або група однорідних виробів, умовна одиниця, деталь тощо.

І в разі коли об’єкти чи методи обліку витрат та об’єкти чи методи калькулювання собівартості не збігаються, то їх в обліковій політиці наводять окремо. При цьому об’єкт калькулювання – це окремі види та одиниці продукції (робіт, послуг) різного ступеня готовності основних і допоміжних підрозділів, технологічних фаз, стадій, переділів виробництва. Об’єкти обліку витрат та об’єкти калькулювання мають різне призначення та зміст (п. 302 Методрекомендацій № 373).

Калькулювання – це власне процес визначення собівартості. Тобто підприємство обирає об’єкт калькулювання та обчислює собівартість калькуляційних одиниць. Одиницею калькулювання (виміру об’єкта калькулювання) можуть бути натуральні одиниці (у цьому разі вони відповідають одиницям виміру, у яких відповідна продукція планується та обліковується), умовно-натуральні одиниці, а також одиниці робіт: квадратні або кубічні метри; кількість годин виконання роботи; замовлення; штуки (вироби різних артикулів, однорідна група виробів) тощо.

У процесі калькулювання собівартості продукції (робіт, послуг) розраховують (п. 598 Методрекомендацій № 373):

загальну собівартість випущеної продукції;
фактичну собівартість кожного виду продукції;
собівартість одиниці продукції.

Калькуляція – документально оформлений розрахунок собівартості (п. 597 Методрекомендацій № 373). Способи калькулювання залежать від характеру виробництва (п. 604 Методрекомендацій № 373). Опис калькулювання знаходимо у п.п. 605-611 Методрекомендацій № 373. Зверніть увагу, що номенклатура статей калькуляції може враховувати особливості технології та організації виробництва підприємства, питому вагу окремих видів витрат у собівартості продукції (п. 2.16 Методрекомендацій № 635).

Розрізняють попередню калькуляцію (планову, нормативну) та фактичну (звітну).

Якщо вам важливі нюанси бухобліку не лише на тему обліку собівартості, тоді реєструйтеся на безкоштовну вебінарну серію, де розберемо найактуальніші проблеми законодавства та бухгалтерії.

Зареєструватись на вебінар ✅

Методи калькулювання

Вибір методів обліку витрат та калькулювання виробничої собівартості продукції регламентують Методрекомендації № 373. Відповідно до п. 302 Методрекомендацій № 373 під об’єктами обліку виробничих витрат розуміє їх групування в обліку. З огляду на це підприємство може визначати собівартість продукції за її видами, процесами, способами та місцями виробництва. Об’єктами обліку витрат можуть бути вироби, їхні окремі частини, групи однорідних виробів, виробництво в цілому, процеси, стадії, переділи технологічних процесів, окремі операції, замовлення тощо.

Витрати, пов’язані з виробництвом продукції, поділяють на:

постійні та змінні;
прямі та непрямі (загальновиробничі).

Прямі витрати можна безпосередньо віднести до конкретного об’єкта витрат економічно доцільним шляхом (п.п. 11-14 НП(С)БО 16). Загальновиробничі витрати (далі — ЗВВ) – це напрямі витрати, які економічно недоцільно або неможливо ідентифікувати з певним об’єктом. Зазвичай, їх розподіляють на кожен об’єкт витрат (калькулювання) з використанням обраної підприємством бази розподілу (п. 16 НП(С)БО 16).

Зауважимо, що змінні ЗВВ розподіляють повністю, а постійні ЗВВ розподіляють з використанням обраної підприємством бази розподілу за нормальної потужності.

Позамовний метод. Об’єктом обліку та калькулювання визначаюють окреме індивідуальне замовлення, окремий контракт (проєкт) або партію продукції, що складається з ідентичних зразків, які проходять однаковий технологічний процес виготовлення (п. 514 Методрекомендацій № 373). Цей метод широко застосовують у індивідуальному та дрібносерійному виробництві і він доцільний, коли прямі затрати (матеріали, напівфабрикати, заробітну плату тощо) можна без складнощів розподілити на випуск конкретних виробів.

Позамовний метод застосовують у разі виконання однієї з наведених нижче умов:

кожний зразок (партія ідентичних зразків) готової продукції легко відокремлюється, відповідно, від інших зразків (партій зразків) готової продукції;
кожний зразок (партія ідентичних зразків) готової продукції виконується за завданням замовника з визначенням у них кількості продукції;
випускається відносно невелика кількість продукції;
виготовлення кожного зразка (партії ідентичних зразків) готової продукції потребує значних витрат.

Усі затрати, пов’язані з конкретним замовленням, вважають незавершеним виробництвом: до моменту визначення фактичної виробничої собівартості кожного замовлення після виготовлення продукції, що пройшла випробування та прийняття її відділом технічного контролю або представником замовника.

Попередільний метод. За ним облік затрат ведуть за калькуляційними статтями витрат: у розрізі видів або груп продукції за переділами (фазами, стадіями) виробництва. Об’єктом обліку та калькулювання виступає самостійний переділ (стадія, фаза), себто сукупність технологічних операцій, унаслідок яких одержують проміжний продукт (напівфабрикат) або завершений готовий продукт.

Попередільний метод застосовують, коли технологічний процес можна поділити на декілька технологічних стадій (фаз, переділів): з отриманням у кінці кожного переділу напівфабрикатів, які можна визначити за кількістю та вартістю. Перелік переділів (фаз, стадій), за якими здійснюватимуться облік витрат та калькулювання собівартості, підприємство визначає самостійно (п. 522 Методрекомендацій № 373). Тобто в кінці останнього переділу у разі застосування цього методу підприємство отримує основну готову продукцію. Калькуляція собівартості продукції останнього переділу і буде калькуляцією собівартості готової продукції. Фактичну ж виробничу собівартість одиниці готової продукції за попередільний методом підприємство визначає через ділення собівартості останнього переділу на кількість готової продукції.

Попроцесний метод. За цим методом обліку виробничих витрат загальну собівартість продукції визначають шляхом додавання до загальної суми витрат попередніх підрозділів витрат наступного підрозділу. Виробничу собівартість одиниці продукції розраховують діленням загальної суми виробничих витрат за певний проміжок часу на кількість одиниць готової продукції, вироблених за цей самий проміжок часу.

Калькуляція собівартості

У листі Мінфіну України від 15.02.2013 р. № 31-08410-07/23-357/246 наголошено, що калькуляція собівартості не є первинним документом. Суди притримуються такої ж позиції Наприклад, постанова ВС від 10.06.19 р. у справі № 804/5840/16 говорить, що калькуляції, лімітно-забірні карти, технологічні карти, карти розкрою і т. п. не є первинними документами. Рівночасно цей документ є важливим у процесі визначення собівартості.

Створення калькуляції – кінцевий результат калькулювання. Калькуляція – це наданий у табличній формі бухгалтерський розрахунок витрат у грошовому вираженні на виробництво одиниці виробу або партії виробів, а також на виконання робіт і послуг (п. 597 Методрекомендацій № 373). Розрізняють планову (нормативну) і звітну калькуляції.

Планова (нормативна) калькуляція. Відповідно до п. 485 Методрекомендацій № 373 планова (нормативна) калькуляція – це розрахунок планової (нормативної) собівартості одиниці продукції за статтями витрат. Її, зазвичай, складають на всі види продукції, які виготовляють у планованому році: із розбивкою по кварталах року.

Під час розробки планової (нормативної) калькуляції на підприємстві за основу беруть технічно обґрунтовані норми витрат матеріалів і трудових витрат, стандартів та технічних умов, встановлених для відповідної продукції. Слід також визначати величину прямих і непрямих витрат на виробництво одиниці продукції в запланованому періоді (п. 493 Методрекомендацій № 373). При складанні планової (нормативної) калькуляції зважають калькуляційні одиниці продукції, які мають відповідати одиниці вимірювання, прийнятій у стандартах або технічних умовах на підприємстві щодо відповідного виду продукції і в плані виробництва продукції в натуральному вираженні. У якості калькуляційних одиниць можуть бути натуральні одиниці (центнер, тонна, квадратний метр, гектар, кілограм); умовно натуральні одиниці (тонно-кілометр, кіловат-година); одиниці часу (машино-день, машино-година).

Перелік основних калькуляційних одиниць і об’єктів калькулювання наведено в додатку 6 до Методрекомендацій № 373.

Планову (нормативну) калькуляцію також застосовують для оцінки браку і залишків незавершеного виробництва; визначення розміру зниження норм витрат і нормативної собівартості, трудомісткості і матеріаломісткості за місяць, квартал, рік; розрахунку ціни продукції.

Звітна калькуляція. Вона відображає всі витрати на виробництво продукції за звітний період. Складають за тими самими статтями, що і планову (нормативну) калькуляцію і додають також витрати, пов’язані з відхиленнями від встановленого технологічного процесу, понадпланові втрати від браку. За квартальними та річними звітними калькуляціями фактичну собівартість виробів розраховують як середньозважену величину. Для цього за кожною статтею витрат за квартал (рік) сумують і ділять таку вартість на кількість виробів, виготовлених за квартал або рік. У п. 612 Методрекомендацій № 373 зазначено, що звітну калькуляцію складають у розгорнутому вигляді, а статтю «Сировина і матеріали» – за номенклатурою матеріалів (у кількісному і вартісному вираженні). З метою зниження собівартості продукції підприємство зчаста порівнює фактичні витрати з плановими (нормативними) і аналізує їх.

Проходить набір